ІПОТЕКА БЕЗ ЗГОДИ

Верховний Суд узгодив практику вирішення спорів про визнання недійсними договорів іпотеки, укладених співвласником без згоди іншого з подружжя

Володимир Бірюков, юрисконсульт Нотаріальної палати України

НОТАРІАТ УКРАЇНИ № 3 (34) 2019

Укладення договорів іпотеки, зокрема вимоги щодо форми договору і порядку його укладення, достатньо чітко врегульовані чинним законодавством. Зокрема, як у Цивільному кодексі України, так і в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, передбачена необхідність отримання згоди іншого із подружжя на відчуження спільного майна.

Водночас, на підставі аналізу судової практики у справах щодо договорів іпотеки можна дійти висновку про різне тлумачення судами положень законодавства, що призводило до винесення цілком відмінних рішень.

У зв’язку з цим існувала нагальна потреба за допомогою наявних процесуальних механізмів узгодити судову практику з цього питання та встановити єдиний підхід до вирішення зазначених спорів.

Шляхи реалізації зазначеного завдання передбачені чинним процесуальним законодавством. Так, відповідно до пункту 7 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС), якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України (ВСУ).

Таким чином, ЦПК передбачив порядок формування єдиної судової практики і оновлення застарілих правових позицій. Варто відзначити, що після початку діяльності Верховного Суду (ВС), використовуючи надане процесуальними нормами повноваження, касаційні суди неодноразово використовували зазначений механізм.

Одним із прикладів оновлення судової практики є Постанова ВП ВС від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Предметом розгляду у вказаній справі був спір щодо визнання іпотечного договору недійсним на тій підставі, що він був укладений одним з подружжя без згоди іншого.

Зазначене питання неодноразово виступало предметом спорів, і такі справи були одними з найскладніших, унаслідок чого судова практика була неоднозначна.

Ухвалою від 06 червня 2018 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд ВП ВС. Постановляючи зазначену ухвалу про передачу справи на ВП ВС, касаційний суд керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях ВСУ.

Зокрема, касаційний суд вважав за необхідне відступити від правового висновку ВСУ про те, що укладення іпотечного договору без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором (банк), діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоди на вчинення такого правочину другого з подружжя.

ВП ВС погодилася з доводами касаційного суду і у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/04/17, провадження № 14- 325цс18 відступила від висновків ВСУ щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року в справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року в справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року в справі № 6-533цс16.

Як зазначила ВП ВС, відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання недійсним правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном.

З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновків ВСУ щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи контрагента за таким договором, і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Також варто наголосити, що згідно з тлумаченням ВП ВС пункту 7 Перехідних положень ЦПК (зокрема у справах № 755/10947/17, провадження № 14-435цс18; справа № 161/12771/15, провадження № 14-402цс18) незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила ВП ВС, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію ВП ВС.

Виходячи з цього, положення постанови ВП ВС від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 поширюється на усі спори щодо договорів іпотеки, укладених подружжям, чи особами, яким майно належить на праві спільної сумісної власності.