ЗАБЛОКУВАЛИ? ОСКАРЖУЄМО!

Визнання протиправним невмотивованого наказу Мін’юсту про блокування нотаріусу доступу до держреєстрів

Володимир Бірюков, юрисконсульт Нотаріальної палати України

Нотаріат України № 2 (33) 2019

До повноважень Міністерства юстиції України належить здійснення контролю у сфері державної реєстрації. Відповідні повноваження закріплені у статтях 37 та 371 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», 34 і 341 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань».

Практика реалізації зазначених повноважень свідчить про наявність конфліктів у цій сфері між Мін’юстом та державними реєстраторами, зокрема нотаріусами. Існує достатньо велика кількість оскаржених у судовому порядку наказів, прийнятих Мін’юстом в рамках реалізації контрольних функцій у сфері державної реєстрації. При цьому, практично в усіх судових процесах, у які залучалась Нотаріальна палата України, нотаріуси змогли захистити свої права.

Серед проблемних питань у зазначеній сфері слід виділити відсутність чіткого правового регулювання порядку застосування Мін’юстом санкцій, визначення ним конкретного виду санкції та строку її дії.

Однією із найпоширеніших санкцій, яка застосовується Мін’юстом, є блокування державному реєстратору доступу до реєстрів. Оскільки чинне законодавство не містить жодних критеріїв застосування такої санкції, Мін’юст самостійно визначає строк її дії. Як свідчить практика, такий строк може бути від 2-х тижнів до 1-го року.

На думку Мін’юсту, вирішення вказаних питань є дискреційним повноваженням.

Судова практика підтверджує вказану тезу, однак засвідчує необхідність наявності мотивування (обґрунтування) Мін’юстом своїх рішень (наказів).

Відповідні приписи містяться, зокрема, у Постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року у справі № 822/1763/16 (провадження № К/9901/17477/18) щодо оскарження наказу Мін’юсту, прийнятого за наслідками розгляду скарги на дії державного реєстратора. У вказаній постанові, серед іншого, зазначено, що відповідно до пункту 12 Порядку розгляду скарг у сфері державної реєстрації (затвердженого постановою КМУ від 25 грудня 2015 року № 1128), за результатами розгляду скарги суб’єкт розгляду скарги на підставі висновків комісії приймає мотивоване рішення про задоволення скарги або про відмову в її задоволенні з підстав, передбачених законами, у формі наказу.

Стосовно доводів касаційної скарги про втручання судів у дискреційні повноваження Мін’юсту в частині визначення покарання для відповідача Верховний Суд зазначив наступне.

За результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи можуть прийняти мотивоване рішення, в якому передбачити шляхи для задоволення скарги.

Відповідно до пунктів 12, 13 Порядку за результатами розгляду скарги суб’єкт розгляду скарги на підставі висновків комісії приймає мотивоване рішення про задоволення скарги або про відмову в її задоволенні з підстав, передбачених законами, у формі наказу.

Верховний Суд зазначає, що дійсно, обрання серед визначених у частині шостій статті 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» способів реагування на допущені державним реєстратором порушення перебуває у площині дискреційних повноважень відповідача. Разом із цим, з огляду на приписи частини шостої статті 34 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» та пункту 12 Порядку відповідач (Мін’юст) під час розгляду скарги повинен дослідити наявність чи відсутність підстав для відповідного реагування та, з урахуванням встановлених обставин, мотивувати необхідність застосування конкретного його способу (способів).

У свою чергу, адміністративний суд у силу вимог частини третьої статті 2 КАС України в порядку судового контролю за рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єктів владних повноважень повинен дослідити, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, розсудливо, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, пропорційно тощо.

Спірний висновок, окрім констатації низки порушень з боку позивача та необхідності скасування вищезазначених реєстраційних дій, не містить жодного мотивування щодо необхідності блокування доступу позивача до Реєстру та обґрунтування визначення періоду такого блокування.

Слід також зазначити, що згідно з частинами першою, другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Суди обґрунтовано послались на практику ЄСПЛ, висловлену в його рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України», згідно з якою принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов’язків.

За такого правового регулювання та обставин справи відповідач, приймаючи спірні рішення, діяв на підставі та в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України, але з порушенням вимог статті частини шостої статті 34 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» та пункту 12 Порядку, необґрунтовано та з порушенням права позивача на участь у процесі прийняття рішення.

Зважаючи на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли цілком обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання протиправним і скасування наказу Мін’юсту.

Аналогічні висновки зазначені й у інших судових рішеннях, зокрема у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року у справі № 826/15847/17 та від 31 травня 2019 року в справі № 816/2150/18, а також у постановах Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року по справі № 640/2353/18 та від 12 грудня 2018 року по справі № 816/2150/18, у постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року по справі № 826/12480/17.

Таким чином, відповідно до вказаної судової практики, можна дійти висновку, що державний орган (у даному разі Мін’юст) повинен реалізовувати своїх дискреційні повноваження із дотриманням принципу верховенства права і на підставі положень чинного законодавства.

Зокрема, необхідна наявність мотивування прийнятого рішення (наказу) у питаннях визначення виду санкції і строку її дії, оскільки це передбачено приписами чинного законодавства і обумовлено засадами верховенства права.