ПІВСТОЛІТТЯ У ДЕРЖАВНОМУ НОТАРІАТІ — З ЛЮБОВ’Ю ДО ЛЮДЕЙ
Аліна Василівна Хвещук, завідувач Старовижівської державної нотаріальної контори Волинської області, може досконало розповісти не лише про розвиток нотаріату, а й усього Старовижівського району.
Аліна Василівна народилася 25 жовтня 1948 року у Старій Вижівці та все життя проживає у селищі, а до того, як прийшла у нотаріат, працювала рахівником у відділі соціального захисту, діловодом в районному суді, обиралась депутатом та секретарем селищної ради. За 49 років нотаріальної практики кільком поколінням місцевих родин допомагає знайти порозуміння – вчиняє нотаріальні дії із терпінням та співчуттям до людей.
– Аліно Василівно, як розпочався Ваш шлях у державному нотаріаті?
– Із 23 серпня 1973 року моє незмінне місце роботи – державна нотаріальна контора. Хоча нотаріальні дії мені доводилось вчиняти ще у селищній раді, а працюючи в суді, вдосконалила свої знання. Також закінчила заочне навчання на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тож коли у Старій Вижівці запланували відкриття нотаріальної контори, моя кандидатура підходила якнайкраще. Спершу контора розташовувалась
у приміщенні суду, а з 2003-го в будівлі агробуду.
– Чи не думали перейти у приватний нотаріат, або й взагалі змінити роботу?
– Ще у 90-х розглядала можливість стати адвокатом. Поїхала тоді у Луцьк, щоб попередити керівництво. Там мене переконали, що невдовзі умови роботи державних нотаріусів покращаться, зміцниться матеріально-технічна база. Тож вирішила залишитись.
Чимало моїх молодших колег стали приватними. Скажімо, у Ратному їх чотири, і вже немає державної нотаріальної контори. Від вчинення приватними нотаріусами дій, наприклад, реєстрації прав у речовому реєстрі, значний відсоток коштів надходить безпосередньо їм. Ми ж працюємо на поповнення державної казни. Але щоб зайнятись приватною практикою, потрібно вкласти чимало коштів у приміщення, належно підготувати його, створити умови, щоб усе було, як кажуть, з голочки.
У 2006 році в мене стався інфаркт, почались серйозні проблеми зі здоров’ям. Тож на серйозні зміни не відважилась, бо хто знає, скільки ще віку мені зазначено… Дякувати Богу, тримаюсь до цього часу.
– Як ставитесь до реформування нотаріату? Зокрема, до розширення повноважень нотаріусів, переходу на Е-нотаріат.
– Про реформування нотаріату в Україні доводиться чути практично з початку нашої незалежності. В останній період звучить чимало ідей стосовно надання нотаріусам нових повноважень, зокрема щодо реєстрації певних актів цивільного стану, а також йде мова про повний перехід на електронну форму. У цьому є багато перспектив.
Але, все ж, я дещо критично ставлюсь до електронного нотаріату. Бо де гарантія, що з комп’ютерними системами нічого не станеться? У них нерідко трапляються різні збої та вірусні атаки. І що тоді буде, якщо документи знищаться? Можна вважати мене консервативною, але, на мою думку, коли людина має паперові документи, — вона відчуває себе значно впевненіше.
– Що змінилось у Вашій роботі під час війни?
– З початку повномасштабного вторгнення росії і до кінця травня ми не робили нотаріальних та реєстраційних дій із землею, бо був закритий земельний кадастр. Державою було продовжено термін оформлення спадщини, який раніше становив 6 місяців з дня відкриття спадкової справи. Тому спадкоємці можуть не хвилюватись і зайнятись цим питанням вже після припинення воєнного стану. Втім, треба зазначити, що людям зараз і так не до оформлення прав на майно. Тож кількість їх звернень у нотаріальну контору помітно зменшилась.
– До Вас звертаються громадяни різного віку, часто досить поважного, які не орієнтуються у законодавстві. Для роботи із ними треба неабияке терпіння…
– Безумовно. Людям доводиться буквально розжовувати кожен крок. Буває, що приїжджають із села оформлювати продаж будинку чи спадщину. Візьмуть із собою якийсь один документ, а, скажімо, на землю – ні. І тоді виходить, що просидять у черзі під дверима півдня, а виявиться, що даремно. Тому я завжди кажу, щоб, коли звертаються, готували усі документи. Взяти папери – це ж не цеглу везти. Краще вже тут на місці усе передивитись, а не зайвий раз витрачати час.
У роботі нотаріусу потрібні висока відповідальність та виваженість. Хотілося б, щоб наші клієнти це розуміли і самі також їх демонстрували.
– Як зазвичай проходить Ваш робочий день?
– Я здебільшого обходжусь без обіду, бо як бачиш, що людина приїхала із села і їй часто немає як потім увечері додому добратися, то мусиш йти назустріч. Коли під дверима черга, то працюєш, як кажуть, до останнього клієнта. До того ж, якщо бланк документа підготовлений, то ми зобов’язані зареєструвати його того ж дня. У вихідні не маємо права вчиняти нотаріальні дії. Але все одно буває, що доводиться йти, щоб передивитись архів, вивчити якусь справу.
– А як любите відпочивати?
– У колі своїх рідних, поруч з ними шукаю розраду. Моя донька Аня, до речі, також вирішила стати юристом, здобула дві вищі освіти, нині трудиться головним спеціалістом в Департаменті персоналу Міністерства юстиції в Києві.
– Що порадите молодим юристам, насамперед тим, хто хоче стати нотаріусом?
– Терпіння, співчуття до людей. Адже люди приходять різні. А за специфікою роботи, поки підготуєш якусь справу, хочеш не хочеш, але будеш змушений фактично дізнатись життєву історію заявника. Не раз бувало, що, почувши деякі факти, потім важко було стримати сльози. Траплялись, звичайно, і випадки, коли хтось одразу після візиту в нотаріальну контору ображався. Зате потім ми ледь не товаришувати починали.
Кожному нотаріусу потрібно бути ще й неабияким психологом. Часто кажу відвідувачам, що ви заходите на прийом до мене майже, як до священника на сповідь, розказуєте, усе, як є, адже доводиться виясняти і делікатні питання. Я пропоную, як вчинити найкраще. Але людина сама вирішує, який варіант їй підходить. Ніхто за мою практику не сказав, що я когось підвела, не поінформувала про можливості законодавства. За увесь час роботи жодна моя нотаріальна дія не була скасована судом. Думаю, і молодим юристам варто стояти на таких позиціях.
– Як вдалось за увесь цей час зберегти любов до своєї професії та бажання працювати?
– Мені подобається вчиняти нотаріальні дії. А ще радує, коли допомагаєш знайти порозуміння між людьми, не допустити між ними сварок за майно.
Я ж за 49 років добре вивчила вже не лише родини старовижівчан, а й по кілька поколінь у цих родинах, знаю, хто з яким питанням стикається. Чимало було клієнтів, котрі оформлюють спадщину, яка дісталась їм не тому, що вона чимось цінна. А насамперед, що вони проявили милосердя, доглянули якусь зовсім чужу важкохвору жінку чи чоловіка, які хотіли їм хоч чимось віддячити після своєї смерті.
Натомість нерідко доводиться бачити і конфлікти між рідними. І чогось у заможніших вони виникають частіше.
Пригадую, як ще десь на початку 90-х років держава почала виплачувати компенсацію незаконно репресованим громадянам. За свого покійного батька приїхали її отримувати брат із сестрою – люди вже також старшого віку. Чоловік мав семеро дітей, був худорлявим, бідовим. А його сестра виглядала огрядною і бравою сільською господинею. Компенсація становила на той час 600 тисяч карбованців. Брат при мені кілька разів просив віддати усі гроші йому, але сестра наполягала розділити їх наполовину. Тоді була шалена інфляція і кошти знецінювались практично щодня, тих 600 тисяч практично нічого не становили – наприклад, я перед цим на базарі у Ковелі придбала за 300 тисяч костюм, тканина на якому вже десь після другого чи третього прання почала скручуватись і облазити. І таки мені вдалось переконати цю жінку, що шмат нікчемного матеріалу не вартий того, щоб псувати на все життя стосунки з рідним братом.
А загалом подібних історій за 49 років роботи було дуже багато. Людей примирюєш, намагаєшся знайти слова, аби не допустити того, щоб останньою інстанцією у розгляді їхнього спору став суд. І коли це вдається – відчуваєш натхнення, яке й додає сил у роботі.
